Минуло 810 років від дня народження видатного державного діяча, дипломата, полководця, князя-короля Данила Романовича (Галицького). Дивує, чому наша держава на належному рівні не вшановує цю визначну постать ХІІІ століття, якій довелося жити і діяти в складну епоху розбрату, міжкнязівських усобиць, частих міждержавних конфліктів, жорстокого татаро-монгольського іга.

Можливо, тому, що дехто з наших сьогочасних урядовців не знає і не хоче знати історії Русі-України, а Данила Галицького вважає не більше, як удільним, себто провінційним, князем. Отож таким неоправителям з куцим регіональним мисленням варто нагадати, що Данило Галицький — гідний нащадок Святослава Хороброго, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, один із наймогутніших володарів Русі-України. Він зумів продовжити справу батька, князя Романа Мстиславовича, та залишив після себе велику державу, за яку боровся і страждав з п’яти років разом з молодшим братом Васильком…

Не дочекавшись загальнодержавних заходів, Волинське товариство «Холмщина» провело в Луцьку ювілейну академію, присвячену 810-ій річниці від дня народження Данила Галицького. Перед початком академії її учасники поклали квіти до меморіального знаку на території Старого міста.

Під час заходу йшлося про розумну й вольову дружину Романа Мстиславовича княгиню Анну, які після підступного вбивства її 35-річного чоловіка зберегла і виховала синів Данила та Василька патріотами Галицько-Волинського князівства і всієї Русі.

Завдяки матері Данило змалку прилучився до участі у державницьких справах. Він з юних літ формувався як воїн, очолював походи, брав участь у битвах, демонстрував мужність і витривалість, здобував перемоги над угорцями й поляками у 1219, 1221 і 1227 роках. 1223 року був учасником битви з татарами на Калці. 1238-го в битві під Дорогичином ущент розгромив німецьких рицарів-хрестоносців Тевтонського ордену. Переміг противника у битві за місто Ярослав у 1245-му. У 1248, 1249, 1253 роках вів боротьбу з литовськими князями, з ятвягами, які своїми нападами непокоїли Волинь.

1240 року, під час облоги Києва татаро-монголами, стольний град захищали прибулі полки Галичини і Волині. Звертаючись до своїх воїнів, Данило мовив: «Немає святішого місця для русина, як Київ, тут наша гордість, тут наша краса, тут наша велич. Ми прийшли сюди, на свою землю, як захисники».

Керував обороною Києва галицький воєвода Дмитро, якого Данило залишив тут посадником. Захищаючи Київ, загинули тисячі його мешканців, старший син Данила 20-річний Іраклій, Київський митрополит…

Микола ОНУФРІЙЧУК, письменник, голова Волинського товариства «Холмщина»

Всеукраїнська газета «Літературна Україна», № 50 (5429) від 29 грудня 2011 року