Лавка
Браслеты Бусы Гимны (молитвы) Календы Керамика Книги Кошели Мастер-классы Мечи Обереги Одежда Очелья СумкиСписок всех товаров |
|
Расширенный поиск |
|
Показать корзину | |
Ваша корзина пуста.
|
Поэзия
В. Малик. "Дмитро Воєвода" |
Володимир МАЛИКДМИТРО ВОЄВОДА
Володимир Кирилович Малик — видатний український письменник радянської доби. Життя своє поклав, працюючи на Україну та народ її. Його твори пронизані любов’ю до давньослов’янської доби. Народився Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище — Сиченко) 21 лютого 1921 року в селі Новосілки Макарівського району на Київщині в селянській родині. В сусідньому селі Ясногородці закінчив середню школу, а 1938 року вступив на філологічний факультет Київського університету. Тоді ж почав складати вірші. Незабаром настала важка, багаторічна війна з фашистами. Навчання довелося перервати. Молодий студент пішов у народне ополчення, працював на оборонних роботах під Києвом та Харковом, був поранений. Потім В. Малика було вивезено до Німеччини, де йому в концентраційних таборах протягом двох років довелося пережити невимовні муки, голод, загрозу смерті. І лише в жовтні 1945 року вдалося повернутись на Батьківщину. Після війни Володимир Кирилович працював в Ясногородській середній школі. Закінчивши 1950 року заочно університет, 1953-го молодий учитель переїхав з Київщини на Полтавщину, в Лубни. Саме тут, в цьому історичному місті, більше за все захотілося В. Малику своїми творами наблизити події далекого героїчного минулого до сучасників, розповісти про народних звитяжців, людей особливого героїзму. Володимир Малик глибоко знайомився з історичною літературою, засиджувався в архівах, виїжджав на місця, де колись жили його майбутні герої: на Поділля, в гості до нащадків Кармалюка, в Карпати, до спадкоємців Довбушевих традицій, збирав народні перекази. І почали одна за одною виходити з-під його пера казки-легенди для молодших читачів «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Дмитро Воєвода», «Микита Кожум’яка», «Червона троянда». В літературному доробку письменника є відомі пригодницькі повісті для читачів середнього шкільного віку, а саме: «Чорний екватор», «Двоє над прірвою», «Новачок», «Дві перемоги», «Слід веде до моря». Найбільше В. Малика знають як автора історичних романів. Неперевершені романи, присвячені часам Київської Русі: тетралогія «Таємний посол» (до якого входять романи «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976) і «Шовковий шнурок» (1977)), романи «Князь Кий» (1982), «Чумацький шлях», «Горить свіча», «Черлені щити» (1985) та останній роман «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» відтворювали нелегкі часи руйнації тисячолітньої держави, яка гриміла на півсвіту своєю славою та могутністю. Тематика творів Володимира Малика досить різноманітна. Так, у повісті «Чорний екватор» (1960) розповідається про повстання народу Кенії проти англійських колонізаторів у 1952—1956 pоках, повість «Слід веде до моря» (1975) присвячена сучасній школі, а повість «Двоє над прірвою» (1983) — героїчній боротьбі молоді в роки Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників. Події поеми «Дмитро Воєвода» розкривають героїчний спротив киян туменам Бату-хана взимку 1240 року, очолений славетним руським витязем, соратником князя Данила Романовича (Галицько-Волинського) воєводою ДМИТРОМ, чиє ім’я вбито незламним цвяхом у літопис нашої країни. Монголам не один місяць прийшлося долати відчайдушний спротив киян. Жодна тисяча воїнів, посланих до валів Столиці «урусутів», не змогла звідтіль повернутися. Стікаючи кров’ю, до останнього билися захисники Києва на вулицях, площах, захищаючи кожний будинок, кожну церкву. Ніхто в полон не здавався, бо знали, що роблять завойовники з полоненими. Сили були нерівні, на одного киянина приходилося по три професійних монгольських воїни. Батий привів під Київ все, що зміг, — майже 270–300 тисяч професійних вояків. Ніколи до того Бату-ханові не доводилося збирати стільки людської сили для штурму одного міста. Знекровлений Київ продовжував захищатися, поки не була зруйнована остання лінія оборони киян — Десятинна церква. В шаленій січі взятих у полон бранців вивели на вал перед церквою й до останнього, по-звірячому зарубали. Напівживий Дмитро, кілька разів поранений, потрапив у полон, Батий дуже бажав побачити перед собою на колінах того, хто так вперто противився його волі. Подивований мужністю русича, татарський хан дарував йому життя і волю. У загарбників, які вперто продовжили підкорення інших держав, що лежали на заході Сонця, не вистачило сил для їх остаточного підкорення. Стікаюча кров’ю, Київська Русь лежала в цілковитій руїні, знищена, поневолена, але не зламана, вона продовжувала спротив…
ПРОЛОГ
Розорили чвари княжі стародавній, древній Київ, Навіть князь тепер не хоче проживати в Київ-граді, Ось тому-то князь Данило тут поставив воєводу — Він у місті й всьому краї другий рік уже при владі.
То був муж, Дмитром на ймення, дужий, стройний, гарний вельми, І в обличчі, і в статурі — простота і величавість. То дарма, що на кольчугу борода, мов іній, пада, Борода — то знак змужіння, сивина — то ще не старість.
Всім щасливий воєвода: Мирославою-жоною, Дочками, двома синами і здоров’ям, як ведеться, Та не має він два роки ні спочинку, ні спокою — Йде зі сходу плем’я дике, що татарами зоветься.
Вже Рязань і Володимир, вже Чернігів, Переяслав, Сотні міст, містечок, селищ розорив Батий до краю, Тож усі кияни дружно лагодять фортечні стіни, Зруб землею засипають…
Зброярі кують шоломи і мечі, списи і лати, Трудяться навперемінку, від світанку до світанку, І встигає воєвода пильним оком всюди глянуть, Де пораду дать невмілим, де недбалим прочуханку.
Все, здається, наготові, щоб зустріти силу вражу, Тільки чом же воєводу чорні думи обступили, Чом на серці в нього тяжко, чом на серці так тривожно, Мов наліг важенний камінь і гнітить його щосили?
Бо Дмитрові-воєводі більше, ніж кому, відомо, Що веде Батий на Київ триста тисяч багатурів, А у нього — з сотню тисяч всього жителів у місті. Чи достатньо ж в нього воїв, щоб татар відбити з мурів?
Бо Дмитрові-воєводі більше, ніж кому, відомо, Що вчинила в нашім краї княжа заздрість і недбалість. То князівські люті чвари повалили ту державу, Яка зналась на півсвіту і що Київською звалась.
І сумує воєвода уночі, коли на місто налягає грізна тиша Сивим холодом-туманом, думу думає тривожну, Ніби хоче прозирнути у майбутнє невідоме. Що несе воно киянам?.. |