Але не забули русини про Велику Русь. І назви функціонували паралельно: Русь, Україна. «Одночасно з назвою «Україна» в офіційних документах, літописах, літературних творах вживалася назва «Русь». «Наш край називали ще Велика Русь, Мала Русь, Україна-Русь, Русь».

«Сам факт того, що Київщина мала в свій час назву «Велика Русь», М. І. Шекер з посиланням на літературу (Л. В. Череплин. Исторические условия формирования русской народности до конца XV в. // Вопросы формирования русской народности и нации. Сб. статей. — М., Л., 1958. — С. 85–86) пише: «До кінця XV ст. Київ включався в територію «Велика Русь» як “головний город всієї Русі”».

«У литовську добу, починаючи з XIV ст., у вжитку продовжує домінувати етнонім «Русь», що йде від київського періоду історії, а саму державу нерідко називають Литовською-Руською». За аналогією — «Русь яка? — Литовська».

«Крім власне Литви, кордони Русько-Литовського князівства окреслювались білоруськими землями, Правобережною Україною і Чернігово-Сіверською. Після приєднання земель колишньої Південно-Західної і Західної Русі Литовське князівство стало великою державою, у якій понад 90 відсотків складали українська та білоруська народність».

«Назва «Русь» у розумінні «Україна» широко вживалася в литовсько-руських літописах».

У самому Великому Князівстві Литовському, яке розташовувалось на частині земель колишньої Великої Русі і в якому лише правила жмудська династія (як до того в Великій Русі «варязька»), користувалися також «Руською правдою» та державною руською мовою. Отже можна розглядати Велике Князівство Литовське не як нове державне утворення, а як продовження державницької традиції Великої Русі, лише з новим центром у вільному від татаро-монгольського впливу місті — Вільно. Так само, як пізніше державницький звичай Великої Русі продовжувався у Коші Війська Запорозького до 7283 року (1775).

Досить круто зі зміною світогляду був змінений історичний розвиток нашої Вітчизни. Змінилась і геополітична ситуація, яка і стала предтечею виникнення нового геополітичного терміну «Україна».

Все лежить на поверхні.

Шукати назву «Україна» десь раніше періоду першої літописної згадки є марним. Історична ситуація, світогляд, слово, усе існує у тісній взаємодії. Завжди є причина та є наслідок.

Літописець, який писав літопис, чітко знав ту хронологічну межу, коли почала вживатись назва «Україна». До цього моменту, у цьому ж літописі, цим же автором, що описує історію Вітчизни детально з IX сторіччя, ще жодного разу не вживалось слово «Україна». Тобто до цього періоду воно не існувало. Причиною виникнення даної назви могли стати історичні події, які відбулися незадовго до зазначеного в літописі моменту, але настільки значні, що потягли за собою зміну світогляду відносно територіального устрою держави, і як наслідок — виникнення нового поняття. А назва «Україна» стала настільки широковживаною, що з певного моменту, відповідно до послідовності опису перебігу подій, посіла своє місце у літописі.

то есть «Кола Сварожьего», зодиакального небосвода. Как и в древнем Египте первых четырех династий, всякие обрядовые действа основывались на периодах и циклах прохождения планетой Земля зодиакального круга и были разделены на основные периоды.

Драгоценным, дошедшим до нас свидетельством древнерусской регламентации стал знаменитый Полянский календарь. Отштампованные на сосуде для священной воды, знаки этого календаря отмечали дни празднеств и молений о дожде на протяжении всей подготовки сбора нового урожая.

Що ж до тих теорій, що назва Русь прийшла з варягами: «М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, які багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля. Східні джерела не ототожнюють Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійські. Патріарх Фотій, з приводу нападу Русі на Царгород 860 року, називав їх росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали».

Про спадковість державотворчої традиції та генетичної спадщини можна зазначити таке. У «Повісті временних літ» сказано: «В літо 6415. Іде Олег на греки, Ігоря оставив Києві, пішло же множество варяг, і словен, і чудь, і словені, і кривичи, і мерю, і деревляни, і радимичи, і поляни, і сівері, і в’ятичи, і хорвати, і дуліби, і тиверці, які є толковини: ці всі звуться од греків Велика Скуфь».

українці. Але крім цього сусіди дали багато назв нашій землі та нам. На те вони і сусіди… Наприклад, як би не називали недалеку нашу сусідку Німеччину, ми називаємо «Німеччина», росіяни — «Германия», англійці — «Germany», для німців вона є «Deutschland».

Існує багато гіпотез у дослідженні походження та значення слова «Україна», які можна поділити на декілька течій.

Перша течія дослідників пояснює значення слова «Україна» як похідне від поняття «країна», «край».

«Аман*!..»

Полная яркая луна светила с беззвездного неба. Быстро набегали мелкие облака. Словно зацепившись за луну, они закрывали ее на мгновение и летели дальше.

Ваула озабоченно покачал головой.

– Скоро пурга будет! – сказал он шагавшему рядом бородатому стороннику.

– Заметель подымается! – отозвался тот.

– Пурга нам на руку, – сказал Звяга. – Татары, поди, в избы забились, нас и не заприметят. Облака закрывали луну, и лес тогда сразу окутывался густой тенью и сумраком. Сторонники медленно продвигались вперед, гуськом, держась близко друг к другу. Передние шли на лыжах, пешие упорно шагали за ними, проваливаясь по колено в глубокий снег.

– Тесней, соколики! Шагай дружнее!..

Пурга разыгралась внезапно. Лес вдали начал гудеть, завыли верхушки вековых сосен и елей. Ветер проносился с пронзительным свистом, подхватывал вороха рыхлого снега и засыпал им сторонников.

Вскоре отовсюду послышался непрерывный гул, треск ломавшихся сучьев и грохот падающих деревьев.

– Не отстава-ай! – кричал Звяга.

Идти становилось все труднее. Колючий снег обжигал лицо. Ветер валил с ног, захватывал дыхание.

– Эй, со-ко-лики!.. Не отстава-ай!.. – глухо доносились перекликающиеся голоса.

Сторонники шли долго, упорно пробиваясь сквозь бурю, боясь отстать. Знали, что гибель ждет того, кто затеряется в лесу.

В те времена покоя князья выбирались многие на вечах, отдельно от князя. И всякие, которые того покняжения познали, обыкновенные простые мужи и так стоячи Землю пахали и при этом князьями были названы заботиться о людях, а хлеб, и пищу, и всякие пожитки от людей своих сегодня имеют. Другие князья полюдье берути на сыновей власть передают, от отца к сыну и аж до правнука.

«Велес Книга», дощечка 3б

Ростовская земля

Главные грады — Ростов, Суздаль. «Град Суздаль издревле преславный и знаменит бысть от многих и много народин», — такими словами повествует летопись о древнем городе Суздали. Когда-то стольный город великого княжества, наследник Киева и предвестник Москвы, город, у которого град Владимир, став столицей, не отнял особого значения. Суздаль на многие века сохранила свое величие в красоте многочисленных соборов и церквей, свидетелей его былой славы и значимости.

Место, где основан Суздаль, было заселено славянскими племенами не позднее IX века или ранее. Летопись связывает его с названием Суждаль, в дальнейшем ставшим названием города. Город вырос из древнего поселения в центре черноземной полосы на склоне узкого мыса, омываемого с трех сторон речками Каменкой и Гремячкой.

Суздаль упоминается в Лаврентьевской летописи под 1024 годом, что принято считать первым о нем свидетельством. К тому времени град не только уже существовал, но занимал видное место среди городов русских земель.

Христианство установилось в Суздальской земле после многолетней борьбы с язычеством. Еще долгое время народными верованиями управляли Волхвы. По их наущению в 1024 году был поднят мятеж. В то время Ростово-Суздальская земля уже принадлежала Великому Киевскому князю Ярославу Мудрому. Несколько лет в Суздальских землях случались неурожаи. Они и стали причиной мятежа. Восстание охватило всю округу, для его подавления в Суздаль прибыл Великий князь Ярослав. Мятеж был жестоко подавлен.

Все начиналось с детинца. В центре его ставили Кумирницу, для прямой связи с высшими силами — БОГАМИ РОДА. Славянские Волхвы выбирали места силы, полезные для здравия силы рода, его плодоносности. Люд селился возле этого места, ставили дворы, подворья. Когда городище разрасталось и прибывало в числе людском, образовывались концы — улицы. Так начинались древнерусские города.

как только могут и вычеркивают из истории. Мы в праве знать правду о том, как наши пращуры еще долго после крещения творили сопротивление новому деспотичному рабовладельческому режиму вновь пришедших «хозяев».

На систематическое увеличение дани и других княжьих оброков и притеснений народные массы Киевской Руси отвечали сопротивлением. О том, что такая борьба получила широкое распространение, была острой и представляла опасность для господствующей вновь созданной элиты, свидетельствуют государственные мероприятия, направленные на подавление народных выступлений.